Фридерик Шопен

Фридерик Франсуа́ Шопе́н (пол. Fryderyk [Franciszek] Chopin, іноді Szopen; фр. Frédéric [François] Chopin;) (*22 лютого або 1 березня 1810, с. Желязова Воля, Мазовецьке воєводство, Польща — †17 жовтня 1849, Париж,Франція) — найвидатніший польський композитор та піаніст.

Біографія[ред. • ред. код]

Дитинство і юність[ред. • ред. код]

Фридерик Шопен народився 22 лютого 1810 року в с. Желязовій Волі під Варшавою у Варшавському герцогстві. Його батько, Микола Шопен (Nicolas Chopin, 1771-1844), французький емігрант з 1787 р., служив гувернером і шкільним учителем французької мови; мати — Текля Юстина Крижанівська (Tekla Justyna Krzyżanowska, 1782-1861) виховувалася в дворянській сім'ї і була економкою графині Людвіки Скарбек. Батьки Шопена одружилися 1806 року і після народження сина сім'я переїхала до Варшави.

Вже дитиною Фредерік проявив яскраві музичні здібності; у віці семи років він почав навчатися грати на фортепіано, і в тому ж році був виданий складений ним маленький полонез соль мінор. Перші професійні уроки гри на фортепіано отримав від віолончеліста Войцеха Живного (нар. 1756 у Богемії), що тривали з 1816 до 1822. Незабаром Шопен став улюбленцем аристократичних салонів Варшави.

Подальшим розвитком Шопена опікувався Вільгельм Вюрфель (нар. 1791 у Богемії). Цей відомий піаніст і професорВаршавської консерваторії давав Шопену цінні (хоча нерегулярні) уроки органної музики і, можливо, фортепіано. З 1823до 1826 року Шопен навчався у Варшавському ліцеї, де його батько був професором. Восени 1826 юний музикант почав вивчати музичну теорію, фігурний бас і композицію з Йозефом Ельснером (нар. 1769 у Сілезії) у Варшавській консерваторії. У 1831 він виїхав з Польщі до Відня, а згодом оселився у Парижі, де провів значну частину життя.

Кар'єра в Парижі[ред. • ред. код]

Шопен вперше відвідав Відень на початку 1829, де давав концерт на фортепіано і отримав перші похвальні рецензії. Наступного року він повернувся до Варшави, де 17 березня у Національному Театрі дав прем'єру свого Концерту для фортепіано фа мінор. 1831-го року Шопен покидає Польщу і оселяється в Парижі. Там починає працювати над своїми першими скерцо і баладами, також починає перший зошит етюдів. Тоді ж у Шопена проявляється захворювання на туберкульоз, з яким композитор боротиметься все життя.

Початок і середина 1830-х у Парижі були плідним часом композитора. Він завершив свої найвідоміші роботи і регулярно давав концерти, що мали шалені відгуки. До 1838 Шопен став відомою людиною в Парижі. Серед його найближчих друзів був оперний композитор Вінченцо Беліні і художник Ежен Делакруа. Його друзями були також композитори Гектор Берліоз, Франц Ліст і Роберт Шуман, і хоча Шопен іноді критикував їхню музику, все ж присвятив їм деякі свої композиції.

Шопен і Жорж Санд[ред. • ред. код]

Фридерік Шопен, світлина1849 р.

У 1836 Шопен попрямував до Чехії побачитися з батьками. Перебуваючи у Марієнбаді, він захопився юною полькою Марією Водзіньською. Проте їхні змовини були незабаром розірвані. Восени того ж року в Парижі він познайомився з видатною жінкою — баронесою Дюдеван, яка мала на той час широку літературну популярність під псевдонімом Жорж Санд. Шопену було тоді 28 років, мадам Санд — 34. Їхній союз тривав вісім років, причому велику частину цього часу вони провели в сімейному маєтку письменниці в Ноані.

Зимою 1838–1839 років, яка була прожита з Жорж Санд на Майорці (Балеарські острови), здоров'я композитора значно погіршилось. Поєднання поганої погоди з безладом у домашньому господарстві, мабуть, згубним чином подіяло на його вже зачеплені туберкульозом легені. У 1847 відносини Шопена з Жорж Санд остаточно зіпсувалися в результаті втручання музиканта у відносини його подруги зі своїми дітьми від першого шлюбу. Ця обставина разом з прогресуючою хворобою сповнювала Шопена чорною меланхолією. Останній раз він виступив у Парижі 16 лютого 1848. Через вісім днів вибухнула революція, що повалила короля Луї Пилипа. Друзі композитора відвезли його до Англії, де, вже дуже хворий, він грав у королеви Вікторії і дав кілька концертів — останній з них відбувся 16 листопада 1848.

Смерть і поховання[ред. • ред. код]

Собор Святого Хреста, де покоїться серце композитора

Через тиждень він повернувся до Парижа. Не в змозі більше давати уроки, Шопен був вимушений прийняти щедру допомогу від своєї шотландської шанувальниці Джейн Стірлінг. Доглядати хворого приїхала з Польщі сестра композитора, Людвіка; не обділили його увагою і французькі друзі. Шопен помер у своїй паризькій квартирі на Вандомській площі 17 жовтня 1849. Згідно з його бажанням, на відспівуванні в церкві св. Мадлен прозвучали фрагменти реквієму Моцарта.

Шопен похований на паризькому кладовищі Пер-Лашез. Серце Шопена, за його заповітом, перевезли на Батьківщину — воно покоїться в костелі Святого Хреста у Варшаві.

Творчість[ред. • ред. код]

Композиторська техніка Шопена вельми нетрадиційна і багато в чому відступає від прийнятих в його епоху правил і прийомів. Шопен був неперевершеним творцем мелодій, він одним з перших приніс у західну музику невідомі їй доти слов'янські ладові та інтонаційні елементи і у такий спосіб підірвав непорушність класичної ладогармонічної системи, що склалася до кінця 18 ст. Те саме стосується ритму: використовуючи формули польських танців, Шопен збагатив західну музику новими ритмічними малюнками. Він розробив суто індивідуальні — лаконічні, замкнуті в собі музичні форми, які найкраще відповідали природі його такої ж самобутньої мелодичної, гармонічної, ритмічної мови.

Значення творчості і пам'ять[ред. • ред. код]

Шопена вважають найбільшим польським композитором, при цьому для польських композиторів багатьох поколінь його роль виходить за рамки самої музики і це визнавали не тільки поляки. Наприклад, Роберт Шуман 1836 року в «Neue Zeitschrift für Musik» писав:

«

Якщо потужний деспотичний монарх з півночі знав, який небезпечний ворог загрожує йому в творах Шопена, простих мелодіях з його мазурок, він заборонив би його музику. Твори Шопена — це гармати, заховані в квітах[1].

»

Його твори, особливо полонези та мазурки, вважали синонімом польськості, їх згадували в найбільш патріотичних промовах. Ігнацій Ян Падеревський у сторіччя з дня народження Шопена заявив:

«

Нам забороняли Словацького, Красінського, Міцкевича, але не заборонили Шопена. Однак у Шопені міститься все, в чому нам відмовлялося: і барвистий одяг, пояси з чистого золота, похмурі капелюхи, краківські рогаті капелюхи, благородний брязкіт мечів, відблиски кіс наших селян, стогони поранених грудей, бунт скутого духу, хрести на цвинтарі, придорожні каплички, молитви засмучених, біль неволі, смуток свободи, прокляття тиранів і радісна пісня перемоги [...]. Список творів[ред. • ред. код] Докладніше: Список творів Фридерика Шопена Для фортепіано з оркестром 2 концерти — op.11, мі мінор (1830), ; op.21, фа мінор (1830) Варіації на тему Là ci darem la mano op.2 (1827) Andante spianato et Grande Polonaise brillante op. 22 (1830–34) Fantaisie brillante на польські арії in A major (1828) Rondo à la Krakowiak фа мажор op.14 (1828) Для фортепіано соло 60 мазурок, 16 полонезів, (з них 9 опубліковано посмертно) 19 вальсів (з них 11 опубліковано посмертно) 19 ноктюрнів (з них 1 опубліковано посмертно) 4 балади (op.23, op.38, op.47, op.52) 4 скерцо (op.20, op.31, op.39, op.54) 3 сонати для фортепіано (op.4, op.35, op.58) 26 прелюдій (цикл з 24 прелюдій, op.28; op.45 та ля-бемоль мажор, опублікована посмертно) 27 етюдів (з них по 12 етюдів op.10 та op.25 та 3 етюди без зазначення опусу) 3 експромти та фантазія-експромт (опублікована посмертно) Окремі твори — Фантазія, Баркарола, Тарантела, Болеро, Колискова Інші твори для фортепіано (рондо, варіації, марші), кілька творів у 4 руки Камерні ансамблі соната для віолончелі та фортепіано op.65 2 твори для віолончелі та фортепіано (крім Сонати), фортепіанне тріо

Ріхтер Святослав Теофілович

Святосла́в Теофі́лович Рі́хтер (*7 (20) березня 1915, Житомир, Російська імперія — †1 серпня 1997, Москва, Росія) — радянський піаніст та громадський діяч німецького походження. Народний артист СРСР (1961). Герой Соціалістичної Праці (1975). Лауреат Ленінської (1961), Сталінської (1950) премій та Державних премій РРФСРімені Глинки (1987) та Росії (1996).

Біографія[ред. • ред. код]

Народився у Житомирі, виріс в Одесі; навчання почав у свого батька, талановитого органіста, піаніста такомпозитора Теофіла Даниловича Ріхтера. У 1933–1937 рр. був концертмейстром Одеської опери, 1947-го закінчив Московську консерваторію у класі професора Генріха Нейгауза.

У травні 1934-го дає концерт в Одеському Будинку інженерів з програмою з творів Шопена.

У 1937-му вступив до Московської державної консерваторії ім. П. І. Чайковського.

1940-го вперше публічно виступив у Москві, виконавши 6-у сонату Прокоф'єва, згодом став першим виконавцем його 7-ї і 9-ї сонат (остання присвячена Ріхтеру).

У 1945-му став лауреатом I премії Всесоюзного конкурсу музикантів-виконавців, розділивши її з Віктором Мержановим.

У 1947-му закінчив консерваторію.

У 1940-50-х Ріхтера не випускали за межі СРСР і країн радянського блоку. І тільки 1960-го відбувся сенсаційний дебют видатного піаніста у Фінляндії та США, 1961-1962 рр. — у Великобританії, Франції, Італії та Австрії.

З ініціативи Ріхтера було засновано фестивалі Музичні свята в Турені (1964) й Грудневі вечори (1980), а також музичний фестиваль у Тарусі (проводиться з 1993-го). Останні 10-15 років Ріхтер волів виступати в невеликих залах провінційних міст. Останній концерт Ріхтера відбувся в Любеку через 10 днів після його 80-річчя.

Блискуче виконував твори різних композиторів, серед яких — Й. С. Бах, В. А. Моцарт, Й. Гайдн, Л. Бетховен, К. Дебюссі, М. Равель, А. Берг, Ф. Шуберт, Р. Шуман, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Й. Брамс, К. Шимановський,П. І. Чайковський, Е. Гріг, А. Дворжак, М. Мусоргський, С. Рахманінов, О. Скрябін, С. Прокоф'єв та Д. Шостакович. Відомий також як блискучий виконавець у жанрі камерної музики. На ранньому етапі кар'єри Ріхтера його основними ансамблевими партнерами були піаніст, учень Нейгауза Анатолій Ведерников (1920–1993), співачка Ніна Дорліак (сопрано, дружина Ріхтера, 1908–1998), скрипалька Галина Баринова (1910–2006), віолончеліст Данило Шафран, з 1949/50 рр. до кінця 1960-х рр. — Мстислав Ростропович (їх у своєму роді досконала, справді класична спільна робота — все віолончельні сонати Бетховена). У 1960-х Ріхтер виступав у фортепіанному дуеті з Бенджаміном Бріттеном, виконуючи не тільки його музику, але і твори Моцарта, Шуберта, Шумана, Дебюссі. Серед співаків, яким він акомпанував в 1960-80-х, — Дітріх Фішер-Діскау («Прекрасна Магелона» Брамса, Шуберта пісні і Вольфа) і Петер Шраєр («Зимовий шлях» Шуберта). У 1966-му почалося співдружність Ріхтера і Давида Ойстраха, 1969-го вони здійснили прем'єру скрипкової сонати Шостаковича. Ріхтер був частим партнером Квартету ім. Бородіна і охоче співпрацював з музикантами більш молодого покоління, в тому числі з Олегом Каганом, Єлизаветою Леонською, Наталією Гутман, Юрієм Башметом, Золтаном Кочішем, піаністами Василем Лобановим (нар. 1947) і Андрієм Гавриловим (нар. 1955). Мистецтво Ріхтера як соліста і ансамбліста увічнено у величезній кількості студійних і концертних записів, зроблених з 1946 по 1994 рр.

Гра відомого піаніста викликала захоплення на концертних майданчиках як на батьківщині, так і за кордоном. Ріхтер за фортеп'яно був моделлю для зображень багатьох художників, серед яких Д. Жилінський «Грає Святослав Ріхтер», Є. Короленко «Музика і праця», А. Трояновська «Портрет С. Ріхтера за фортеп'яно». Ріхтер концертував у країнах СРСР, Європи й Америки й здобув визнання одного з найвидатніших піаністів світу. У репертуарі Ріхтера були як твори давніх, так і сучасних композиторів.

1989-го в Цюриху Ріхтерові було зроблено операцію на серці. В останні роки він мешкав у Парижі, а незадовго до смерті, 5 липня, повернувся до Москви. Помер 1 серпня 1997 р.

Нагороди[ред. • ред. код]

Ріхтер отримав чимало різних нагород, серед яких:

• 1-а премія на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців (1945);
• Сталінська премія (1950),
• Греммі за виконання Другого фортепіанного концерту Й. Брамса (1960 — першим серед радянських виконавців),
• Ленінська премія (1961),
• звання Народний артист СРСР (1961),
• звання Герой Соціалістичної Праці (1975),
• звання Почесного Доктора Страсбурзького університету (1977),
• Державна премія РРФСР (1987).
• звання Народний артист Російської Федерації,
• Дійсний член Академії творчості.

Ріхтер також був нагороджений багатьма орденами.

На його честь названо астероїд 9014 Святоріхтер^[1]

Рахманінов Сергій Васильович

(*20 березня (1 квітня) 1873, Новгородська губернія (Росія) — †28 березня1943, Беверлі-Гіллз, штат Каліфорнія, США) — російський композитор, піаніст і диригент, один із яскравих представників фортепіанного мистецтва. Відіграв визначну роль у формуванні Київської консерваторії.

Творчий стиль[ред. • ред. код]

Стиль Рахманінова, що виріс із пізнього романтизму, згодом зазнав значної еволюції: подібно до сучасників — Олександра Скрябіна та Ігоря Стравінського — Рахманінов принаймні двічі (після творчої кризи 1900 та після 1926) кардинально оновлював стиль своєї музики. Зрілий та, особливо, пізній стиль Рахманінова виходить далеко за межі постромантичної традиції («подолання» якої почалося ще в ранній період), і в той же час не належить жодній із стильових течій музичного авангарду XX ст. Творчість Рахманінова, таким чином, стоїть особняком в еволюції світової музики XX століття: увібравши багато досягнень імпресіонізму й авангарду, стиль Рахманінова залишився неповторно індивідуальним і своєрідним, що не має аналогів у світовому мистецтві (крім наслідувачів і епігонів). У сучасному музикознавстві часто використовується паралель із Л. ван Бетховеном: якщо Бетховен в своїй творчості виходить далеко за межі віденського класицизму, не примкнувши при цьому до романтиків і залишившись далеким від романтичного світогляду, то Рахманінов виходить далеко за межі російської композиторської традиції, однак уникає впливів жодної з сучасних йому стильових течій. Творчість Рахманінова прийнято умовно ділити на три або чотири періоди: ранній (1889—1897), зрілий (його іноді ділять на два періоди: 1900—1909 й 1910—1917) і пізній (закордонний) (1918—1941).

Ранній період[ред. • ред. код]

С. Рахманінов (праворуч) таФ. Шаляпін, кінець 1890-х

Ранній період — починався під знаком пізнього романтизму, успадкованого головно через стиль Чайковського (Перший Концерт, ранні п'єси). Однак уже в Тріо ре-мінор (1893), написаному в рік смерті Чайковського й присвяченому його пам'яті, Рахманінов дає приклад сміливого творчого синтезу традицій романтизму (Чайковський), «кучкистів», давньоросійської церковної традиції й сучасної побутової й циганської музики. Цей твір — один з перших у світовій музиці прикладів полістильових композицій — немов символічно проголошує наступність традиції від Чайковського — Рахманінову і вступ російської музики в новий етап розвитку. У Першій Симфонії принципи стильового синтезу були розвинені ще більш сміливо, що й стало однією із причин її провалу на прем'єрі.

Період зрілості[ред. • ред. код]

Період зрілості відзначений формуванням індивідуального, зрілого стилю, заснованого на інтонаційному багажізнаменного співу, російської пісенності й стилю пізнього європейського романтизму. Ці риси яскраво виражені в знаменитих Другому Концерті та Другій Симфонії, у фортепіанних прелюдіях ор.23. Однак починаючи із симфонічної поеми «Острів Мертвих» стиль Рахманінова ускладнюється, що було викликано, з одного боку, звертанням до теми символізму й модерну, а з іншого боку — перетворюванням досягнень сучасної музики: імпресіонізму, неокласицизму, нових оркестрових, фактурних, гармонічних прийомів. Центральний твір цього періоду — грандіозна симфонічна поема «Дзвони» для хору, солістів й оркестру, на слова Едгара По в перекладі К. Бальмонта (1913). Яскраво новаторський, насичений небувало новими хоровими й оркестровими прийомами, цей твір вплинув на хорову й симфонічну музику XX століття. Тема цього твору характерна для мистецтва символізму, для того етапу російського мистецтва й творчості Рахманінова: у ньому символічно втілені різні періоди людського життя, що підводить до неминучої смерті; апокаліптична символіка Дзвонів, що несе ідею Кінця Світу, ймовірно вплинула на «музичні» сторінки роману Томаса Манна «Доктор Фаустус».

Пізній період[ред. • ред. код]

Пізній — «закордонний» період творчості — відзначений винятковою своєрідністю. Стиль Рахманінова складається із цілісного сплаву різних, часом протилежних стилістичних елементів: традицій російської музики — і джазу, давньоросійського знаменного співу — і «ресторанної» естради 1930-х рр., віртуозного стилю XIX століття — і твердої токатності авангарду. У самій різнорідності стильових передумов укладений філософський зміст — абсурдність, жорстокість буття в сучасному світі, втрата духовних цінностей. Твори цього періоду відзначені загадковою символікою, поліфонією значень, глибоким філософським підтекстом.

Значення творчості Рахманінова[ред. • ред. код]

Значення композиторської творчості Рахманінова величезне: Рахманінов синтезував різні тенденції російського мистецтва, різні тематичні й стилістичні напрямки, об'єднавши їх під спільним знаменником авторського стилю. Композитор збагатив російську музику досягненнями мистецтва XX століття й був одним з тих, хто вивів національну традицію на новий етап. Рахманінов збагатив інтонаційний фонд світової музики інтонаційним багажем давньоруськогознаменного розспіву. Його фортепіанна спадщина стала невід'ємною частиною репертуару піаністів усього світу. Рахманінов одним із перших зробив кроки до синтезу класичної традиції й джазу.

Значення виконавської творчості Рахманінова не менш вагоме: піаніст став еталоном для багатьох поколінь піаністів різних країн і шкіл. Зокрема Рахманінова вважав своїм кумиром видатний піаніст В. Горовиць. В піанізмі Рахманінова знайшли втілення передові традиції російської фортепіанної школи — глибока змістовність виконання, увага до інтонаційного багатства музики, «спів на фортепіано» — імітація засобами фортепіано вокального звучання й вокальної інтонації. В той же час гра Рахманінова вирізнялась яскравою індивідуальністю і неповторністю, що була обумовлено впливом Рахманінова-композитора. Рахманінов-піаніст залишив еталонні записи багатьох творів світової музики, на яких вчаться багато поколінь музикантів.